Ластівки.

Наталя Забіла

 

Пригріва весняне сонце.
В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем клопітливі ластівки.
Вже останній сніг розтанув.
Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано
та відразу — до вікна:
— Чом це, мамо, пташенята
до вікна летять щомить?
Це вони до мене в хату,
мабуть, хочуть залетіть?
Відчини віконце, мамо,
хай вони сюди летять!
Я дивитимусь, руками
я не буду їх займать!
Підлетіли. Відлетіли.
Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло
для своїх маляток дім.
Все працюють безупинно,
не марнують, бачиш, час.
Грудочки м’якої глини
в дзьобах носять раз у раз.
Скоро буде тут гніздечко,
добре зліплене з землі.
В нім лежатимуть яєчка
у м’якесенькім кублі.
Потім будуть пташенята,
ненажери — просто страх!
Цілий день їм батько й мати
все носитимуть комах.
Підростуть в маляток крила,
мати їх навчить літать,—
так, як мама Ясю вчила
в книжці літери читать.
А тоді настане осінь.
Стане зразу холодніш.
Вранці ляжуть білі роси
на травичку, на спориш…
— Взимку ж, мамо, пташенятам
буде холодно в гнізді!
Правда, ти до мене в хату
всіх їх пустиш отоді?
— В теплий край тоді, далеко,
полетять усі пташки:
журавлі, качки, лелеки
і маленькі ластівки.
А як буде знов надворі
тепло, весело, весна,—
прилетять пташки з-за моря
знов до нашого вікна!